Переможці конкурсу отримують дипломи та грошові винагороди: 1 місце – 5 тис.грн; 2 місце – 3 тис.грн.; 3 місце – 1 тис.грн. Крім цього відбудеться представлення костюмів в засобах масової інформації.
Прийом заявок проводиться до 10 травня 2012 року за електронною адресою: krivonis@ukr.net
конт.телефон: 097 791 12 01 (Василь)

ПРОГРАМА
проведення V Всеукраїнського фестивалю національної вишивки та костюма “Цвіт вишиванки”
Дню Матері присвячено

Театральний майдан м. Тернопіль

08.00 год.
* Облаштування наметового містечка майстрів народної творчості Тернопілля та інших областей України.

12.00 год.
* Фотовиставка “Впізнай себе” з історії фестивалю “Цвіт вишиванки” в Українському домі “Перемога” (з 12.00 до 18.00 год.).

13.00 год.
* Відкриття фестивалю й містечка майстрів народної творчості Тернопілля та інших областей України.
* Вітають гостей і учасників фестивалю керівники області та міста Тернополя.

13.30 год.
КОНЦЕРТНА ПРОГРАМА:
* Виступи художніх колективів і окремих виконавців Тернопільщини та інших областей України.
* Презентація виробів з вишивки і костюма майстрів декоративно-ужиткового мистецтва Тернопільщини та інших областей України.
* Конкурс на кращий вишитий весільний костюм (захист виробу).

13.00 – 20.00 год. (наметове містечко):
* Виставка-продаж виробів народних умільців Тернопілля та інших областей України.
* Ексклюзивна виставка “Вишиті мапи (карти) Тернопільщини” (дитячі роботи).
* Виставка борщівських вишиванок із колекції Віри Матковської.
* Майстер-класи майстринь із вишивання.

18.00 год.
Виступ заслуженої артистки України Олени Білоконь (м. Полтава)

19.00 год.
Виступ лауреатів міжнародних та всеукраїнських пісенних конкурсів – дуету “Червоне і чорне” Валентини та Ярослава Теплих (м. Житомир).

13 травня 2012 року (неділя)

Театральний майдан м. Тернопіль

09.00 год.
* Облаштування наметового містечка майстрів народної творчості Тернопілля та
України.

10.00 – 18.00 год. (наметове містечко):
* Виставка-продаж виробів народних умільців Тернопілля та інших областей України.
* Ексклюзивна виставка “Вишиті мапи (карти) Тернопільщини” (дитячі роботи).
* Виставка борщівських вишиванок із колекції Віри Матковської.
* Майстер-класи майстринь із вишивання.

12.00 год.
* Виступ муніципального духового колективу “Оркестра Волі” (м. Тернопіль).

12.00 – 17.00 год.
* Фотовиставка “Впізнай себе” з історії фестивалю “Цвіт вишиванки” в Українському домі “Перемога”.

13.00 год.
КОНЦЕРТНА ПРОГРАМА:
* Виступи художніх колективів і окремих виконавців Тернопільщини та інших областей України.
* Презентація виробів із вишивки і костюма майстрів декоративно-ужиткового мистецтва Тернопілля та України.
* Підбиття підсумків конкурсу на кращий вишитий весільний костюм, нагородження переможців.

14.00 год.
* Аукціон найкращих вишиванок в Українському домі “Перемога” (зі збором коштів на спорудження пам’ятника на честь Незалежності України в м. Тернополі).

17.00 год.
* Урочисте закриття фестивалю.

Упродовж п’яти років проведення фестивалю у населення області змінилося ставлення до української вишивки, яка увійшла у повсякденне життя людей і стала нормою. Так наприклад у м.Тернопіль кожного року 1/3 випускників ЗОШ одягають на випускний вечір національний костюм. У зв’язку з цим проводиться щорічний конкурс на кращий такий костюм. Також під час проведення першого дзвоника, останнього дзвоника учні та студенти загальноосвітніх та вищих навчальних закладів одягають вишиванки.
Під час проведення фестивалю упродовж двох днів в м. Тернопіль рішенням міської ради узаконено безкоштовний проїзд пасажирів у громадському транспорті, які одягнули вишиванку.
Збільшилася кількість молодих пар, які вінчаються у національних костюмах.

Тернопіль 30 серпня 2009р., парк Національного відродження, Співоче поле.

Тернопіль 30-31 серпня 2008р., парк Національного відродження, Співоче поле.

На завершення фестивалю — концерт з участю гурту Тартак

Розпорядження голови обласної державної адміністрації №515 від 17 липня 2008 року

Про проведення ІІ Всеукраїнського фестивалю народної творчості, національної вишивки та костюма «Цвіт вишиванки»

З метою реалізації соціальних ініціатив Президента України В.А. Ющенка, Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на період до 2010 року:

1. Провести в м. Тернополі 30-31 серпня 2008 року ІІ Всеукраїнський фестиваль народної творчості, національної вишивки та костюма «Цвіт вишиванки».

2. Затвердити склад організаційного комітету з проведення ІІ Всеукраїнського фестивалю народної творчості, національної вишивки та костюма «Цвіт вишиванки» у складі, що додається.

3. Районним державним адміністраціям, Тернопільському міськвиконкому забезпечити участь у фестивалі майстрів народної творчості та аматорських художніх колективів.

4. Управлінням культури (Шергей Г.П.), з питань туризму (Лисевич М.В.), відділу у справах сім’ї та молоді (Росоловський В.О.) обласної державної адміністрації, Тернопільському міськвиконкому спільно з Тернопільським обласним відділенням Міжнародної благодійної установи «Центр національного відродження» (Гребеняк Т.В.) забезпечити підготовку та проведення ІІ Всеукраїнського фестивалю народної творчості, національної вишивки та костюма «Цвіт вишиванки».

5. Управлінню у справах преси та інформації обласної державної адміністрації, редакції газети «Свобода», обласній державній телерадіокомпанії забезпечити широке висвітлення підготовки та проведення фестивалю.

6. Контроль за виконанням розпорядження доручити заступнику голови обласної державної адміністрації Шевчуку Ф.Н.

Голова обласної державної адміністрації
Ю.В.ЧИЖМАРЬ

Впродовж багатьох десятиріч культурне життя нашого народу супроводжується багатьма виставками майстрів з образотворчого та декоративно-вжиткового мистецтва. Адже це є важливим етапом в системі морального та духовного виховання людини, зокрема підростаючого покоління. Кожна виставка демонструє досягнення української багатонаціональної культури та мистецтва.

Так, зокрема, на Тернопільщині нараховується понад 500 майстрів з образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва.

З метою розвитку і пропаганди національної вишивки та костюма засобами мистецтва оргкомітетом фестивалю вирішено щорічно проводити Всеукраїнський фестиваль національної вишивки та костюма “Цвіт вишиванки”, присвячений Дню Незалежності України, в рамках святкування Дня міста Тернополя.

Тернопільщина – єдиний в Україні регіон, в якому поєднано колорит народного мистецтва трьох етнографічних земель: Волині, Галичини та Поділля.

Сьогодні вкрай необхідно привернути увагу спільноти, а особливо молоді, до національних пісень, танців, вишивки, костюма, мови, які відтворюють дух українського народу, його велич та славу, виховують високі патріотичні почуття в серці кожного українця.

26 серпня 2007 року в м. Тернополі відбувся І Всеукраїнський фестиваль національної вишивки та костюма “Цвіт вишиванки”.

О 12 год. на Співочому полі в парку Національного відроджження відбулося урочисте його відкриття за участю голови обласної державної адміністрації І.М.Стойка, міського голови міста Тернополя Р.Й. Заставного та народного депутата Верховної Ради України 2-х скликань Михайла Полянчича.

У фестивалі взяли участь 157 народних умільців, а також майстрів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва із 15-ти областей України. 7 з них подали заявки на участь у фестивальній програмі. А саме: з Київської, Вінницької, Хмельницької, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської та Тернопільської областей.

Майстри художньої вишивки з Івано-Франківської області виставили ікони вишиті бісером. Майстер художньої вишивки Олександра Суховельська з Київської області демонструвала свої вишиті жіночі сорочки, костюми, рушники, як на фестивальній сцені, так і в наметовому містечку.

З м. Хмельницька майстриня художньої вишивки привезла до Тернополя вишиті картини Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського та інших видатних особистостей України.

Майстер художньої вишивки з м. Чернівці привіз на фестиваль цілий ряд вишитих чоловічих сорочок.

Серед експонатів, які були представлені в наметовому містечку також можна виділити унікальні вироби з дерева: селянський віз, бочки різних розмірів, сільські столи і лавки. Їх привезли на фестиваль народні майстри з Чернівецької області.

Тернопільщина була представлена на фестивалі майстрами народної творчості та аматорськими художніми колективами із 16 районів області.

Потрібно відзначити високоякісну вишивку сім”ї Луків (Радзіх) Слави та Надії з м. Підволочиська, вишивки і вироби з бісера майстрині художньої вишивки Алли Байдак з м. Тернополя, вишиті чоловічі і жіночі сорочки Заслуженого працівника культури України Остапа Черемшинського з с. Велеснів Монастириського району, вишиті сорочки, рушники, блузки майстра художньої вишивки Лариси Філь, яка представляла торговий відділ української символіки та національних виробів, що розташований в ЦУМі м. Тернополя.

Майстер-класи проводили майстри художньої вишивки з творчого об’єднання «Берегиня» — керівник Євгенія Возна. Учасниці цього об’єднання брали участь у вишиванні рушника в рамках Всеукраїнської культурино-мистецької, громадсько-політичної акції «Рушник національної єдності».

Серед майстрів з різьби по дереву Тернопільської області потрібно відзначити Євгена Ковальчука з м. Микулинці та Михайла Кульчицького із Струсова Теребовлянського району, які під час фестивалю з дерева вирізали шкатулки, хлібнички, цукернички, інші речі домашнього вжитку, тим самим проводили майстер-класи, показуючи присутнім, як створюється той чи інший виріб.

Кількість людей, які відвідали фестиваль у вишитих сорочках та національному строї, згідно підрахунків, які провели волонтери з молодіжних громадських організацій, становила близько 4,5 тис. чоловік. А загальна кількість людей, які відвідали фестиваль становила більше 16 тис. чоловік.

Завершили фестивальну програму гурт “Гайдамаки” з м. Києва, за участю клубу “Характерник” з показових виступів бойового мистецтва України.

Фестиваль планується проводити щорічно.

Метою фестивалю є :

- збереження і розвиток української національної вишивки та костюму засобами народної творчості, декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва;
- подальший розвиток традицій, звичаїв та обрядів шляхом пропаганди національних виробів народних умільців України;
- привернення уваги населення, зокрема дітей та молоді, до історії українського національного мистецтва;
- відкриття нових імен майстрів народної творчості України;
- створення передумов для проведення в Україні культурно-мистецьких заходів патріотичного та історико-героїчного спрямування;
- розширення тісних контактів та налагодження зв’язків між майстрами національної вишивки та костюму, громадськими організаціями та мистецькими колективами України.

Завданням фестивалю є :

1. Через участь у фестивалі представників з усіх регіонів України зробити аналіз розвитку декоративно-ужиткового мистецтва, виявити проблеми, які існують в майстрів національної вишивки та пошиття костюму.
2. Вплинути на молодь, привернувши її увагу до народної культури, фольклору, етнографії, до участі у декоративно-ужитковому мистецтві.
3. Учасники фестивалю матимуть можливість розкрити свої творчі здібності та обмінятись досвідом роботи.
4. Зміцнити партнерські стосунки з представниками митецьких кіл інших регіонів України.
5. Влаштувати яскраву та резонансну подію в культурному житті України.
6. Залучити меценатів та спонсорів для фінансової підтримки національного мистецтва і культури в цілому.
7. Привернути увагу керівних органів виконавчої влади до стану та проблем розвитку декоративно-вжиткового мистецтва в Україні, зокрема на Тернопільщині.

Всі учасники фестивалю матимуть можливість розкрити свої творчі здібності. Це створить хороші умови для підвищення мистецького фаху, саме через практичний обмін досвідом.

Населення регіону, особливо молодь, матиме можливість прямого спілкування з учасниками фестивалю і ще більше пізнає велич і красу декоративно-вжиткового мистецтва .

Успішне здійснення цього проекту сприятиме розширенню контактів між майстрами вишивки з інших областей України, стане передумовою до проведення в м. Тернополі міжнародного фестивалю національної вишивки та костюма.

Вразі здійснення таких заходів кращі зразки української вишивки та костюму зможуть інтегруватися в Міжнародній асоціації декоративно-вжиткового мистецтва і брати участь у виставках, які проводяться у європейських країнах.

Учасники фестивалю зможуть задовільнити свої естетичні та духовні потреби, обмінятися досвідом та удосконалити свою майстерність.

Залучення друкованих та аудіо-відеовізуальних засобів масової інформації сприятиме подальшій популяризації української національної вишивки та костюма.

Отож, запрошуємо майстрів образотворчого та декоративно-вжиткового мистецтва, професійні та аматорські художні колективи з України та діаспори, а також усіх хто пошановує українське народне мистецтво взяти участь у святі національної вишивки та костюма, у святі народної творчості.

II Всеукраїнський фестиваль національної вишивки та костюма відбудеться наприкінці серпня 2008р.

/Оргкомітет фестивалю/

Важко уявити український національний побут без вишивки. Вишивка — один з масових і найбільш улюблених видів народного мистецтва. Вона є складовою частиною народного костюма, активно використовується в сучасному одязі, надаючи йому своєрідності і неповторності. Вишивкою прикрашали вбрання, рушники, серветки під ікони, скатерті, постільну білизну і навіть взуття. Але узори вишивок, як правило, були не тільки простими прикрасами, але й оберегами, які захищають («відгороджують») від злих духів, хвороб, різних напастей тощо.

Раніше вишивальниця в процесі роботи промовляла кілька разів молитву, щоб злі вітри не принесли якісь нові лиха й напасті.

У процесі історичного та культурного розвитку на Україні у кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви і композиції, найбільш улюблена і поширена колірна гама, специфічні техніки виконання. Можна багато говорити про рiзнi орнаменти на рушниках та сорочках, про їх рiзноманiтнiсть, про їх древню символіку, котра для нас вже мало доступна й зрозуміла. В різних областях України існують свої орнаменти вишивок, кружев, мережок, ниток, свої особливості вишивання, за ними можна зрозуміти, з якого куточка України той чи інший рушник.

До XVII ст. візерунки були геометричні, вони переважають в західних областях України, а в східних — на Донбасі, на Кубані частіше вишивають гладдю. Вже після козаччини стали з’являтися стилiзованi квіти, калина, рідше – птахи: голуби, солов’ї, пiвнi та жар-птиці. Стали вишивати рiзнi написи, якi часто вказували на призначення рушника: “Хлiб-сiль”, “Козацькому роду нема переводу” тощо…

Вже з дитинства дiвчаток в наших родинах привчають шити й вишивати, рокiв з шести мама чи бабуся показують, як тримати голку, вишивати на полотнi хрестиком узори так, щоб на зворотному боцi не було жодного – боронь Боже! – вузлика. На вечорницях дівчата готували собi придане, в тому числі й рушники для свого весілля – на щастя, на долю, для сiмейного оберегу.

Весільних рушникiв, бувало, колись готували не один десяток. Ще до весiлля старостам при сватаннi треба подавати хлiб на рушниковi. Подала дiвчина старостам рушники – то значить дала згоду вийти замiж, а як пiднесла гарбуза — значить, не схотiла, насмiялася… На весiллi треба перев’язувати рушниками через плече сватiв, дружкiв, боярiв. Рушник! Як багато промовляє це слово. Скільки зворушливих спогадів навіває він. Рушник завжди був при руці, тому і придбав собі таке ймення. Рушника передавали і передають нині, як оберіг з роду в рід, із покоління в покоління. В Україні понині бережуть рушник, як родову реліквію, і нізащо не віддають реліквію з рідної хати. Хата, оздоблена рушниками, створює поетичний настрій. Рушник у нашому побуті живе і сьогодні. Його використовують на весіллі, під час проводів хлопців до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей. Весільний рушник кожна дівчина готувала сама. Вишивати рушник, сорочки матері навчали дочок змалку.

Мені сорочку мама вишивала,
Неначе долю хрестиком вела.
Щоб я легких стежинок не шукала,
Щоб я завжди привітною була.
Виконуй,доню — мамо говорила,
Життя закони істини прості.
Не зраджуй землю що тебе зростила,
Не залишай нікого у біді.

Сорочки на Полтавщині вишиваються головним чином білими нитками, дуже рідко червоними або сірими. Манішки білих сорочок у старих зразках прикрашалися білим візерунком, виконаним гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання — шов «уперед голкою», «хрестик», шов «за голкою».

Техніка вишивання Харківської області має дуже багато загального з формами вишивки, що установилися в центральних областях України, але їй властиві і зовсім своєрідні поліхромні орнаменти, створювані напівхрестиком або хрестиком. Ці орнаменти вишивають переважно грубою ниткою, унаслідок чого візерунки створюють враження рельєфних.

Вишивки Полісся — простій і чіткі по композиції. Ромбоподібна лінія геометричного візерунка повторюється кілька разів . Вишивка червоною ниткою по білому-сірому тлу льняної полотнини — графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна славилася Волинь. Візерунки геометричні, чіткі і прості по композиції. Чіткість ритму підсилюється однобарвністю вишивок, виконаних червоною ниткою на білій-сірій полотнині. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви.

Для Чернігівської області характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент зі стилізованими гронами винограду, кольором хмелю чи восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок Київщини — білий, коралово-червоний, відтінений чорний .

У південних областях України техніка вишивки має багато загального з устояними формами центральних районів, однак їй властиві і цілком своєрідні поліхромні орнаменти, виконувані напівхрестиком або хрестиком.

Для подільських сорочок характерні барвистість і розмаїтість швів. Типовим є мережка «павучками», якою примережують вставки на рукави, клинці. Використовується і кольорова мережка — «шабак». В орнаментах подільських вишивок переважає один колір — чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше — двох — і триколірні .

На півдні Тернопільської області типовою є вишивка бавовняними нитками зі згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф і колірний ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми або скошеними смугами від полички до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерно для Вінницької області : низь, хрестик, вишивка розписом, настилання, верхошов (верхоплут), зерновий висновок , вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються і допоміжні — вишивка розписом, шов «уперед голкою», контурні шви, якими обрамляють і з`єднують окремі елементи композиції.

Характерною рисою етнографічного району Карпат і Прикарпаття є велика кількість окремих частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивки, багатством орнаменту і неповторністю квітів.

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи візерунків. У південних районах орнамент вишивок геометричний, біле тло не заповнюється, що додає візерункам прозорість і легкість.

На Буковині крім рослинних і геометричних мотивів користуються зооморфною, вишиваною гладдю (білою), дрібним хрестиком, штаповкою, крученим швом. Вишивальний матеріал — бісер, шовк, вовна , срібні і золоті нитки, металеві блискітки.

Гуцульські вишивки характеризуються розмаїтістю геометричних і рослинних візерунків, безліччю композицій, багатством сполучень квітів, головним чином червоного з жовтий і зеленим, причому домінує червоний колір . Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і додають їй золотавий відблиск.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив зиґзаґ («кривуля») у різних техніках виконання. Колірна гама вишивок досить широка: червоний сполучається з чорним (при цьому виділяється один колір — чорний або червоний), застосовуються як білий, так і багатобарвний орнаменти.

Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля — неначе витканi з маминого полотна. Сонячні промені ллються через вiкна i вiд того на стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник?

Той, хто пам`ятає минуле, має чимало шансів не помилитися у майбутньому. Варто зберігати своє коріння та свої ремесла. Тому давайте вишивати, давайте носити вишиванки та інші оздоблені вишивкою речі, прикрашати свої оселі, адже це красиво, це природно, це наше рідне мистецтво, наші традиції.

Одягнімо, друже, вишиванки —
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.

Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ —
Молодих, відважних, дужих,
У єднанні на сто тисяч літ.

Василь ДЕРІЙ /м. Тернопіль./

На території нашої країни бісер був відомий ще за часів Київської Русі, про що свідчать археологічні дані і письмові джерела. Наші предки знали скляне намисто й бісер не тільки завдяки торговими відносинам з країнами Близького Сходу та Візантії.

Численні вироби й прикраси, знайдені в похованнях VІІІ-ХІІ ст., свідчать про широкий розвиток склоробної справи на Русі.

Час найширшого застосування бісері на Україні – це кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Вишивали, в’язали, ткали, плели, оздоблювали найрізноманітніші предмети побуту – панно, подушки, гаманці, кисети, підв’язки, шнурки, нитки бісеру вплітали в пряжу.

На початку ХХ ст. було створено вишивальні майстерні на території Галичини й Буковини, де поряд з тканням та вишиванням виготовляли прикраси з бісеру.

Особливо були розвинені художні ремесла на Поділлі, Покутті, Гуцульщині; в Тернополі, Чорткові, Борщеві, Коломиї, Косові, Чернівцях, Хусті та ін.

Вироби українських майстринь мали великий попит на Лейпцігських Ярмарках, були модними у Варшаві, Лондоні, Парижі.

Виготовлені з бісеру вироби мали притаманні лише їм орнамент, колорит, місцеві назви. Найпоширенішими були шийні та нагрудні жіночі прикраси з різнокольорового бісеру у вигляді вузеньких смужок, плесканих ланцюжків та заокруглених ажурних комірців. У назвах цих прикрас немає чіткого розмежування: одну й ту саму прикрасу в різних областях, районах і навіть селах називають неоднаково.

Від техніки виготовлення прикрас походять назви: силянка, силєнка, силюванка, (від “силити”, “насилювати”, тобто “низати”, “нанизувати”); плетінка, плетінка, тканий гердан, від форми вічок – решітка, ліхтарик.

Ґердан – нагрудна прикраса у вигляді петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию, з’єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Для виготовлення прикрас із бісеру використовували прозорий і темний, фарфоровий і скляний, дрібний круглий бісер.

Спосіб силяння бісеру нескладний, не потребує особливих пристроїв, вимагає тільки точного розрахунку пацьорок та переплетень ниток.

Прикраси з бісеру споконвіку й тепер мають призначення оберегів. Навіть зле око зупиниться насамперед на майстерно виготовленій речі.

На даний час, це мистецтво в Україні розвивається досить швидко. Відрадним є те, що молодь захоплюється ним. Кожна майстриня народних традицій робить свій вклад у скарбницю цих чудових витворів.

Сучасні вироби з бісеру різноманітні за формою, мають спрощені візерунки та кольорові поєднання, але як і старовинні, вони чудово пасують до сучасного одягу: півкола намиста з різноманітних за формою чи кольором ланцюжків, ажурні, мов мереживо силянки, довгі смуги ґерданів, чільця.

У другій половині XIX ст. лозоплетіння набуло широкого розвою. Крім зазначених речей, почали виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників.

У лісостеповій зоні значне поширення мало плетіння з соломи. Використовувалася звичайно житня або пшенична солома, яку заготовляли під час наливання колосся, та солома стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели передусім дуже популярні в цьому регіоні головні убори — брилі. Використовуючи також розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом`яні сіяники, плетінки (кадовби, солом`яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу тощо. Кошики та сумки плели ще з рогози. У Карпатах та на Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром`ятної шкіри — кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели різнокольорові, часто вкриті орнаментом пояси.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найбільш поширені з них — спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця XIX ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками.

Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи. Після певної перерви, що була зумовлена нігілістичним ставленням до кустарної промисловості взагалі, в останні десятиліття попит на плетені вироби відчутно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.

У даний час плетіння набуло чи не найбільшої популярності і як вид художнього промислу ввійшло до провідної групи ремесел, поступаючись лише вишивці, ткацтву та кераміці.

Самим високим видом мистецтва, самим талановитим, самим геніальним є народне мистецтво, тобто те, що закарбоване народом, що народом збережене, що народ проніс крізь століття.

Ткацтво належить до найдавнішого ремесла. Інтер`єр помешкання завжди прикрашався тканими килимами, веретами, скатертинами, рушниками, пухнастими вовняними ліжниками. Основний декор у ткацтві поперечносмугастий, геометричний, рідко стилізований, рослинний.

На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.

Вирощування тих чи інших прядивних культур залежало від природно-кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також у Карпатах сіяли переважно льон. Але в цілому на Україні були більш сприятливі умови для конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров`я) вирощували обидві культури.

Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався досить тривалий період — від Благовіщення (25 березня за ст. ст.) до середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після теплого рясного дощу.

Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім`я. Достиглі рослини в`язали у горстки та сушили на сонці. Сім`я із головок льону та матірку били праником, льон частіше — цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м`яли й тіпали, аби позбавити волокно від терміття. Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев`яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив`язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно — кукла, для снування основи, ткання буденних тканин — миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці — вал — ішов на виготовлення мішків, тканин суто господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (куделю). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку.

Для перемотування ниток використовували мотовило — стрижень 1,5 м завдовжки з ріжками на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском — на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо — 10 чисниць — 30 ниток (нитка — одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила). Після просушування пряжу — так званий міток — знімали з мотовила і добре відзолювали у жлукті — видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками (див. далі). Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу — обливання основи водою.

На кінець XIX — початок XX ст. для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлатилися, навиту на нього основу підмазували шліхтою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення — перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у двіремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущасте, косичасте полотно), але могла досягати 20 і більше — для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів — на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне ткацтво (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині — ворсове (ключками, кучерями).

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні — геометричний.

Обробка вовни — одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того, її використовували у шапкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо і нарешті — для ткання тканин інтер`єрного призначення — килимів, ліжників, налавників, коців тощо.

За допомогою грубих ножиць (стисок), звичайно в день св. Миколи (9 травня за ст. ст.), із багаторічної вівці знімали руно; з річної вівці влітку стригли так звану натенину; з ягнят — у Петрівку — міцок. Після стрижки вовну промивали, іноді парили у теплій воді з лугом. Висушену вовну скубли руками або розчісували за допомогою дерев`яного гребеня чи металевих щіток, аби відділити довгі волокна (волос) від коротких вичісок (штиму). Після цього штим чесали на залізних щітках (гремплярках) для випрямлення волокон. Розпушували їх за допомогою струни. Після чесання вовну, скручену в куделю, накладали на кужіль і пряли, звичайно на веретені. З волосу випрядали тверді тонкі й жорсткі нитки для основи. Для створення об`ємних тканин пучки вовни трохи скручували. Наступні технологічні етапи обробки вовни подібні до обробки рослинної сировини: перемотування, снування, навивання на ткацький верстат, ткання.

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва й до сьогодні не занедбані.

/автори: В. Горленко, О. Боряк/